|
Полон осені
Холодний день, промерзла осінь,
Цей сан кохання не приносить,
Лиш сором смутку й тугу забуття.
Ти маєш знати, як же зветься
Це кам’яне порожнє серце,
Воно чекає на нове життя.
Скажи мені, чи ми ще люди?
Чому ми їмо з чужої долоні,
Чому не дихаємо на повні груди,
Чому ми в осені полоні?
Колишній світ, останні муки
В кишенях лиш замерзлі руки
І сміх дзвенить, холодний терпкий сміх.
Живемо ми неначе вчора,
Одні думки летять до гори,
Смакуємо свій первородний гріх.
Скажи мені, чи ми ще люди?
Чи наші сльози ще солоні?
Скажи мені, що далі буде,
Чому ми в осені полоні?
Не холодно, лише палає
Вогонь того, чого немає
В житті моєму – загрубілий крок.
І не життя – одне мовчання,
Де ми одні, лише бажання
Ступити на дорогу до зірок.
Скажи мені, чи ми ще люди?
Чому ми їмо з чужої долоні,
Чому не дихаємо на повні груди,
Чому ми в осені полоні?
Скажи мені, чи ми ще люди?
Чи наші сльози ще солоні?
Скажи мені, що далі буде,
Чому ми в осені полоні?
Ти мусиш знати, що сказати
Тому, хто так хотів літати,
Але лишився на землі без крил.
Скажи, невже ми досі люди,
Скажи мені, чи я забуду,
Що...
Наші сльози не солоні,
Я забув, що далі буде,
І ми ще в осені полоні...
В дихну кохання повні груди.
|